Історія села

                           Історія з давніх часів до ХVIII ст.

Село Мойсівка розташоване на лівобережжі річки Чумгак. Люди над Чумгаком селилися ще 15-13 тисяч років тому, про що свідчать дві кам’яні сокири, які знаходяться: одна у Драбівському, друга – у Великохутірськомуісторико-краєзнавчих музеях. Розкопки однієї з могил на початку 60-х років ХХ століття неподалік Степанівки і знайдені предмети свідчать про перебування тут людей за доби бронзи. За литовської доби ХІV-XVІ ст. існували поселення між Бирлівкою і Семенівкою, в межах Кантакузівки, між Коломицями і Остапівкою неподалік Старосілля.

Перше поселення на території сучасної Мойсівки виникло на землях Київського воєводства Речі Посполитої на початку ХVII ст. За переказами неподалік пирятинського шляху, який з'єднував міста Пирятин і Переяслав (нині Переяслав-Хмельницький) єврей Мойся побудував заїзний двір, де можна було б підкувати, перепрягти, поміняти коней і просто перепочити кожному, хто подорожував цим шляхом. Згодом тут з’явилося поселення з кількох дворів. У документах по сплаті податків чоловічої статі за 1799-1801рр відмічено: «…хуторМосеевскийЗолотоношскогоуезда 5 душ…» Сьогодні на місці першого поселення знаходиться стадіон і кладовище.

Друге поселення «деревня Погреби» виникло у період Великої руїни (1657-1687) вже на землях Переяславського полку Яготинської сотні. Знаходилось воно над Чумгаком, нині це вулиця Матросова.

1687 року Лубенський полковник Леонтій Свічка відібрав ці землі до Пирятинської сотні Лубенського полку і у 1689 році, після дворічної судової тяганини, отримав на них Грамоту. Після смерті Леонтія Свічки у 1699 році землі батька успадковує син -  Лук‘ян Свічка, який у 1719році за 20 талерів продав їх значковому козаку Лубенського полку Федору Кохну. 1735 року розпочалася російсько-турецька війна. Нащадок Федора Кохна – Іван Кохно «идучи в поход военный» відписав ці землі своїй матусі – Марії Кохно. 1738 року комендант міста Переяслав генерал-поручик Микита Юрійович Трубєцкой (1699-1767) насильно купив землі у Марії Кохно і «на вышеписаннойпокупной земле к деревне Погребы» заселив хутір, який, по документах, до 1780 року зветься хутор Трубецького «в сотню Яготинскуюхутор 3 хаты и ему же 1 хата…» Так виникло третє поселення на території сучасного села. Сьогодні це частина вулиці Кооперативна в центрі села. Хутір Трубецького і деревню Погреби роз‘єднувала широка затока від Чумгака, яка тяглася аж до сучасного кладовища. У 1743 р. Коштом Н.Трубецького біля хутора було побудовано храм Різдва Іоанна Хрестителя.  Під час румянцівського перепису 1765-1769 рр. У хуторі Трубецького «…школа, хата мазана нова з сеньми и хижейплетенными к жильюгодная , в онойхатеживет причетник, дьяк Денис Волевач...родимецсотниЯготинской села Полежаевзванияказачьего…»

                                        Історія  ХVIII-ХІХ ст.

1780 року землі сучасної Мойсівки і навколишніх сіл (Петропавлівки, Андріївки, Гаю, частини Погребів) стають власністю директора пошти Чернігова дійсного статського радника Петра Стефановича Волховського. Отримавши нові землі генерал Волховський почав їх упорядковувати. Для обробітку земель за урочищем Чуйок частину селян було переселено. Нове поселення одержало назву від попереднього – Погреби. Частину селян було переселено на сіножаті – вже за господарювання дружини Т.Г.Волховської. Назву поселення одержало від придворного храму – Петропавлівка. 1762 року під час двірцевого перевороту Н.Ю. Трубецький підтримував царя Петра ІІІ. Тому з приходом на російський престол Катерини ІІ опинився у царській опалі. Звісна річ, генералу Волховському неприємно було , що на його землях знаходиться хутір, який носить назву опального генерала, а тому його було забудовано(сьогодні це права сторона вулиці Кооперативної) і він зник. Нове поселення стало називатись Мойсівкою.

У мойсівському маєтку Волховських налічувалося більше трьохсот ревізованих душ дорослого населення і 2390 десятин землі. Сто п’ятдесят селян обслуговували господарів маєтку і їх челядь. У маєтку був власний оркестр і чудовий хор, який поповнювався за рахунок домашньої прислуги.

1804 року  закінчилося будівництво будинку Волховських у Мойсівці. Збудований в ажурному стилі, він особливо загадково виглядав вечорами, коли світився вогнями тисяч свічок, запалених у будинку. Будинок стояв в оточенні флігелів і оранжерей посеред розкішного парку, який розкинувся аж за став. Парк прикрашали фонтани, статуї, альтанки. За ставом (вулиця Мічуріна) були розташовані господарські приміщення. Серед ставу руками кріпаків був висипаний острів, до нього вів дерев’яний місток. Біля берега попід вербами на водному плесі ставу розмістилися десятки човнів.

1808 року навпроти будинку було зведено придворний храм – церкву Петра і Павла. Ця споруда збереглася і донині. Ім’я архітектора невідоме, однак ще з ХІV ст. подібні культові споруди будувалися на західно-слов’янських землях. Спочатку храм виглядав у суто готичному стилі і діяв як католицький або уніатський.

Після смерті П.С.Волховського господинею Мойсівки стає його дружина Тетяна Густавівна Волховська(дівоче прізвище Гамиф) (1761-1853). Вихована як справжня аристократка свого часу, вона все своє життя прожила у розкоші. Вона приймала численних гостей, серед яких були історик  М.А.Маркевич, М.Д.Корсун, сімейство Тарновських, Галаганів, Раковичів, хрестила дітей у багатьох поміщиків – де Бальменів, Закревських, Вишневських, Селецьких – безоглядно витрачаючи кошти.

12(25) січня – в день народження Т.Г.Волховської і 29 (12 липня) червня – в день народження П.С.Волховського – в маєтку Волховських проводились бенкети. За пишні бали Мойсівку називали Малоросійським Версалем. На ці бали везли напоказ наймодніші мазурки, найдотепніші каламбури, наймодніші сукні. Тут відбувалися дебюти молодих панночок, зав’язувались сердечні романи, засвічувались зірки танцюристів, співаків, музикантів. Зранку гості збиралися у гостинних кімнатах, де дами мали змогу представити широкому загалу свої сукні і прикраси.

                                         Початок ХХ ст.

1909 року його маєток став власністю земства. У будинку відкрилась телефонна станція, семирічна школа, у флігелях квартирувалися селяни.

Перша світова війна, яка розпочалась в 1914 році стала першим жахливим досвідом ведення воєнних дій. На фронт мобілізувалися чоловіки з усіх міст і сіл Російської імперії. На 1917 рік більша половина чоловічого населення Мойсівки вже була на фронті. На сьогоднішній день відомі імена не багатьох воїнів, які пройшли роки цієї війни: кавалер двох Георгієвських Хрестів моряк Чеберячка Іван Мусійович, офіцер Чеберячка Олександр Мусійович, рядові Матвієнко Андрій Антонович, Матвієнко Василь Антонович, Матвієнко Степан Антонович, Богославець Іван Дем’янович, Косенко Олексій Трохимович, Щербина Іван Пилипович, Кучер Іван Михайлович.

Перша світова війна, яка ще тривала, кинула українське селянство у прірву  хаосу і смути. З фронту поверталися покалічені солдати, на села ішли ватаги агітаторів-більшовиків. Роки громадянської війни зробили Україну тим краєм, який легко завоювати, але неможливо ним управляти. У грудні 1917 року дванадцятитисячний загін більшовиків, під командуванням В. Антонова-Овсієнка і М.Муравйова, вирушив у перший похід на Україну. На початку січня 1918 року в Мойсівці було проголошено Радянську владу, було створено сільську раду і обрано її голову – Лобій Івана Мартиновича. Однак вже 16 березня 1918 року в село прийшли німці, яких запросила Центральна Рада для відсічі більшовиків. Німці забирали у селян зерно, харчі. Це викликало невдоволення у населення. Почалися перші повстання селян проти німців. У грудні 1918 року німці залишили село. На їх заміну в селі розквартирували загін Вільного Козацтва від Симона Петлюри. Козаки квартирувались у будинку Волховських і повинні були захистити селян від розгулу банд. У 1919 році  в серпні у селі з явились чергові загарбники – денікінці, які пробули у селі до грудня 1919 року. У грудні 1919 року повернулись більшовики і відновили Радянську владу. Садибу Волховських було знищено, а будматеріали використані для потреб господарства і селян, частково зруйнували і церкву знищено бібліотеку і архів. У 1922 році церкву було частково відремонтовано і у 1922-1932 роки вона була діючою.

У продовж двадцятих років  ХХ століття село стало обновлятись, з’явились вилиці: Кооперативна, Калініна, Б. Хмельницького, Мічуріна. Було відкрито лікнеп, де навчалися діти і дорослі. У 1929 році завершилось будівництво школи-семирічки.

                                   Колективізація села

У 1929 році у Мойсівці утворено перший колгосп «Червона нива», головою колгоспу обрано Степана Мартиновича Лобія. Багато невдоволених селян були цією реорганізацією і 30 березня 1930 року мойсівчани розібрали своє майно по домівках. Не займаним залишилось тільки зерно, яке охороняли колгоспні активісти. Зібрали сходку села, на якій невдоволення людей росло. Представник району Кленовий своїми діями спровокував пострілами револьверу агресію людей проти себе. 1 квітня 1930 року в село заїхав кінний загін для стабілізації становища і недопущення кровопролиття. Результати виявились плачевні для селян: у Вологодський край депортовано сім’ї Матюшенка Степана Орестовича, Богославця Трохима Федосійовича, Новицького Максима Демидовича, Чеберячка Якова, Даценка Григорія Йосиповича, Богославця Петра Самійловича, Богославця Юхима Захаровича, Богославця Григорія Митрофановича, Богославця Івана Федоровича. Багато людей заарештували. Майно цих сімей конфіскували на користь колгоспу. Ув’язнено Жовніра Григорія Федосійовича (10років), Жовніра Семена Федосійовича (10років), Чеберячка Івана Мусійовича (7років), Щербину Ганну Дем’янівну (7місяців). Заарештовано, а потім звільнено: Логвин Ганну Митрофанівну, Погорілого Петра Павловича, Пампуху Олексія Петровича, Богославця Дмитра Самійловича, Коршака Никифора Федоровича, Коршака Федора. Восени колгоспниками стали всі жителі села. Нове господарство назвали колгосп «Перемога» (голова – Курочка Гаврило Федорович).

       Голодомор  1932-1933 років і репресії 1937-1938 років

Страшною трагедією для українського народу став голодомор 1932-1933 років. Голодомор пройшов своєю знищувальною ходою і по мойсівській землі. В ці роки полягло, за неповними даними, п’ятдесят дев’ять осіб. Весною 1933 року, щоб не померли з голоду всі жителі села, при колгоспі відкрився патронат, в якому раз на день давали юшку. З 1932 по 1937 роки головою колгоспу був Луценко Василь Іванович. Після нього працював у 1937-1938 роках Маркович Михайло Іванович.

Голодомор поклав початок репресіям 1937-1938 років. Серед мойсівчан були репресовані: Лук’яненка Кирила Максимовича, Марковича Михайла Івановича, Курочку Павла Федоровича, Новицького Сергія Івановича, Погорілого Федора Тимофійовича. Всі вони посмертно реабілітовані. Репресовано і голову колгоспу Марковича Михайла Івановича, обрано головою колгоспу Богославець Григорія Архиповича, який працював до 1945 року.

                                   Велика Вітчизняна війна

1941  рік приніс у село море горя і сліз. Третину мойсівчан мобілізували на фронт. А по обіді 18 вересня 1941 року фашисти увійшли до села Мойсівка. Два довгих роки над людьми знущались гітлерівці. Сімдесят шість молодих жителів Мойсівки насильно відправили на роботи до Німеччини. В селі у 1942 році було відновлено роботу церкви, яка працювала до 1962 року.

У 1943 році у вересні пирятинським шляхом сунули війська відступаючих фашистів. Вони знищували на своєму шляху все, що могли. На світанку 22 вересня 1943 року підрозділи 396-го стрілецького полку 21-го стрілецького корпусу 47-ї армії 309-ї стрілецької дивізії Воронезького фронту визволили село Мойсівку від загарбників. Багато мойсівчан було знову мобілізовано на фронт. У цій війні загинуло 109 мойсівчан. Їх імена викарбувані на обеліску слави. Повернулися з війни з нагородами за мужність і героїзм на фронтах війни: Заїка Іван Якович – Орден Слави ІІ і ІІІ ступеня; Щербина Йосип Іванович – Орден Червоної Зірки і медаль «За відвагу»; Боровик Василь Якович – три медалі «За відвагу»; Трущ Іван Петрович – медалі «За оборону Ленінграду», «За відвагу», «За взяття Кенігсберга».

                                     Післявоєнний період

Початок післявоєнної відбудови був занадто важким через неврожаї тих років і, як наслідок, знову голод 1946-1947 роки. Головував у колгоспі Сучило Григорій Харитонович. Гіркий досвід минулих років підказував, що допомоги чекати немає звідки. Більшість селян їздила за продовольством у західні області України, щоб врятуватися від голодної смерті молодь втікала у міста. Головою колгоспу був до 1951 року Суддя Іван Іванович, після нього керував колгоспом Комнатний Микола Ничипорович (1951-1954).

В подальші роки видача зерна селянам була регулярною. У 1950 році видача зерна складала 1,2 кг зерна на трудодень і 1,20 крб, в 1951 – 1,6 кг зерна і 1,60 крб на трудодень. Після 1953 року у населення підвищився рівень доходів за рахунок підвищення зарплат, село стало оживать. У ці роки головою колгоспу обрано Богославець Миколу Федоровича (1954-1958). Село забезпечувалось технікою, впроваджувалися більш високоврожайні районовані сорти зернових і технічних культур.

За одержання рекордно високого врожаю проса – 35 цга в 1953 році рільнича бригада колгоспу «Спільна праця» стала учасником Всесоюзної сільськогосподарської виставки в Москві (1954р.). У 1958 році садово-городня бригада, очолювана Степаненком Степаном Кузьмовичем також стала учасником Всесоюзної виставки. 1959 року доярка господарства Ярославська Федора Олександрівна за найвищі в районі надої молока – 4050 л на корову стала учасником Всесоюзної виставки. Головою колгоспу обрано Терещенко Олексій Харитонович.

                                    Село у 60-80 роки ХХ ст.

 З 1959 по 1974 роки керує господарством Богославець Микола Федорович. Рівень життя селян покращується з кожним роком. Селяни зводять помешкання з більш сучасних будматеріалів. В суспільстві ведеться пропаганда атеїзму. Приміщення церкви Петра і Павла служило колгоспним зерносховищем з 1962 року. С 14 квітня 1973 року, виконуючи наказ партійних керівників, приміщення церкви було спалено активістами-комсомольцями.

 У 70-ті роки проводились масові укрупнення господарств. 1974 року на базі сіл Мойсівка і Погреби було утворено колгосп «Комуніст», (у 1975 році до них приєднали Свічківку). У 1974 році у Мойсівці восьмирічну школу реорганізували у початкову, а в 1976 році школу було закрито. Дітей возили на навчання у Шрамківку, а потім у Погреби. У 1977 році було закрито дитячий садок. У ці роки керівниками господарств були: Комнатний Микола Іванович, Пасічнюк Іван Маркович, Кізленко Дмитро Олександрович, Вавілов Іван Омелянович, керували мойсівським відділенням господарства: 1974-1976 – Куриця О.П., 1976-1983 – Давиденко М.Г., 1983-1986 – Боровик П.В.

                                        Роки перебудови

15 лютого 1986 року на базі радгоспу «Комуніст» було утворено два господарства – радгосп «Комуніст» (с.Погреби) і радгосп «Мічурінець» с.Мойсівка. Очолював господарство з 1986 по 1994 роки Д.О.Кізленко. У новоствореному господарстві було реконструйовано приміщення свиноферми, побудовано новий корівник, літній табір для худоби, добротний критий тік, пущено в експлуатацію установку для сушіння зерна, стала діяти пилорама, круподерня, млин, побудовано два магазини, заасфальтовано центральні вилиці села, збудовано і пущено в дію олійницю. Збудовано на 70% школу-дитячий садок. У цей період у господарстві ростили великі площі плодово-ягідних культур, значні площі займали яблуневі сади, поряд з цим приділялась увага вирощуванню овочевих культур, на високому рівні був розвиток тваринництва. У 1990 році господарство отримало за реалізацію продукції понад 1 млн. крб прибутку, в цей час господарство було підпорядковане науково-виробничому об’єднанню «Сад» науково-дослідного інституту садівництва лісостепу України ім. Л.П.Семеренкас.Мліїв. У ці роки було складено проект реставрації церкви Петра і Павла.